Каталог статей 0

СЛУЖБОВА ОСОБА ЯК СУБ’ЄКТ КОРУПЦІЙНОГО ЗЛОЧИНУ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ІТАЛІЇ ТА НІМЕЧЧИНИ

Дослідження питання про правовий статус службової (посадової) особи як суб’єкта відповідальності в ретроспективі вітчизняного законодавства було б неповним при відсутності в ньому порівняльно-правового аспекту. Французький юрист Марк Ансель зазначав, що вивчення зарубіжного досвіду відкриває перед юристом нові обрії, дозволяє йому краще пізнати право своєї країни, тому що специфічні риси цього права особливо чітко виявляються у порівнянні з іншими системами. Порівняння здатне озброїти юриста ідеями й аргументами, які не можна одержати навіть при дуже гарному знанні тільки власного права [1, с. 38].

Для кримінального права зарубіжних країн, так само як і для вітчизняного, відомим є поняття службової (посадової) особи та службового (посадового) злочину. Ми використовуємо поняття «службова особа» та «службовий злочин», хоча в теорії вітчизняного кримінального права існують різні точки зору стосовно того, що вкладати в це поняття, і відмінностей між термінами «службова особа» та «посадова особа». На наш погляд, ці терміни тотожні, і в перекладі з російськомовного варіанта «должностное лицо», який використовувався при формулюванні складів посадових злочинів у Кримінальному кодексі України 1960 року, та «должностное преступление» вони означають те саме, що й «посадова особа» і «службова особа» та «посадовий злочин» і «службовий злочин» відповідно. На наш погляд, намагання вітчизняних правознавців знайти відмінності між «посадовою особою» та «службовою особою» є нічим іншим, як хитруванням (рос. — ухищрением) та спробою будь- яким чином (і переважно русофобським), довести, що україномовні варіанти більш прийнятні, ніж російськомовні.

Так, у Кримінальному кодексі Італії 1930 року суб’єктом службового злочину є службова особа або особа, яка виконує обов’язки службової особи. Закон 1990 року № 86 змінив старе визначення службової особи. В попередній редакції глави КК Італії про службові злочини службовими особами вважалися ті особи, що служать державі, працюють на державних підприємствах, постійно або тимчасово виконують функції державної служби, а також будь-які інші особи, які постійно або тимчасово, безкоштовно або за винагороду, добровільно або за певним обов’язком несуть державну службу. Закон 1990 року визначив службову особу як особу, котра виконує законодавчі, судові або адміністративні державні функції. Державною вважається така функція, що регламентована нормами публічного права й поєднана із владними повноваженнями. Фактично за КК Італії функції службової особи обмежені представництвом влади: законодавчої, судової або адміністративної.

Крім того, суб’єктами відповідальності за службові злочини є особи, які несуть службу суспільної необхідності (ст. 359 КК Італії). До них належать приватні особи, які займаються адвокатською діяльністю або діяльністю в галузі санітарії, або мають будь-яку іншу професію, заняття якою вимагає спеціального дозволу держави; приватні особи, які виконують функції, визначені як функції суспільної необхідності в нормативних актах, виданих публічною адміністрацією. У цьому випадку особи, котрі виконують службу суспільної необхідності, представляються як особи, які виконують публічні функції за спеціальним дозволом адміністрації.

Сутність функцій суспільної необхідності полягає у тому, що приватна особа виконує суспільно корисні та значимі обов’язки за спеціальним дозволом держави. В силу цього дана особа наділяється особливим статусом — вона дорівнюється по статусу до службової особи. Держава делегує приватним особам не тільки повноваження службових осіб, але й передбачає відповідальність цих осіб як службових. Тобто приватні особи, котрі виконують функції суспільної необхідності, дорівнюються до службових осіб за статусом, хоча такими й не являються. Статус таких осіб визначається особливим спеціальним дозволом держави. У цьому вбачається паралель із українським кримінальним правом, а саме — з можливістю, передбаченою в КК України, здійснення функцій представника влади за спеціальним повноваженням. Спеціальне повноваження в національному кримінальному законі — це такий же спеціальний дозвіл держави, але, на відміну від італійського закону, не дорівнює приватну особу по статусу до службової, а лише дає підстави визнавати приватну особу службовою за ознакою здійснення нею функції службової особи за спеціальним повноваженням.

Викликає інтерес положення італійського кримінального закону, відповідно до якого іноземець також може виконувати публічну функцію й отримати статус службової особи у випадку, якщо для зайняття посади спеціально не потрібно італійського громадянства. Таке положення є знайомим вітчизняному кримінальному праву, оскільки в КК України у пункті 2 примітки до ст. 364 вказано, що службовими особами визнаються посадові особи іноземних держав (перелік яких подається далі у примітці).

У Кримінальному кодексі Німеччини 1871 року з наступними змінами й доповненнями визначено службову особу як особу, що відповідно до німецького права є чиновником або суддею, перебуває в інших публічно- правових службових відносинах або іншим способом покликана до того, щоб здійснювати завдання публічного управління при якому-небудь органі влади або іншої установи або за його дорученням [2]. У ряді випадків допускається можливість притягнення до кримінальної відповідальності як службових осіб тих, хто безпосередньо покликаний до несення публічної служби, тобто працівників, які, не будучи власне службовими особами, здійснюють завдання публічного управління при якому-небудь органі влади або зайняті в установі або об’єднанні, що здійснює такі завдання. Кримінальне право Німеччини виділяє дві категорії осіб: 1) службові особи; 2) особи, які дорівнюються до службових за статусом, але такими не являються.

Головною ознакою виділених категорій осіб є здійснення ними публічної служби. Ця обставина дозволяє говорити про те, що в німецькому кримінальному праві чітко розділено сфери державних та приватних інтересів, послідовно проведено ідею про різну правову природу публічної та приватної служби. У цьому вбачається подібність між національним та німецьким кримінальним законами: в чинному КК України у 2011 році було закріплено різні категорії службових осіб і значно розширено їх коло у порівнянні з редакціями примітки до ст. 364 Кримінального кодексу 2001 року та примітки до ст. 164 КК України 1960 року.

За КК України, службовими особами визнаються такі сім категорій службових осіб: 1) представники влади; 2) представники органів місцевого самоврядування; 3) особи, які постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов’язків; 4) особи, які постійно чи тимчасово обіймають посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських обов’язків; 5) особи, що виконують обов’язки службових осіб перших чотирьох категорій за спеціальним повноваженням; 6) посадові особи, які виступають від імені іноземної держави; 7) посадові особи міжнародного органу, учасником якого є Україна. Таким чином, обов’язковою ознакою службовою особи є виконання нею функцій від імені держави, реалізація публічних інтересів та здійснення публічної служби.

Варто підкреслити, що в КК Німеччини, так само як і КК Італії, виділено таку категорію осіб як особи, які дорівнюються до службових за статусом, але такими не являються. Українському кримінальному праву відоме таке поняття як особа, яка прирівнюється за статусом до службової. До таких осіб належать ті, які виконують функції службової за спеціальним повноваженням. Спеціальне повноваження надає особі статус службової не на весь період її професійної діяльності, а лише на певний період часу (для виконання певного завдання чи виду робіт: статус народного депутата чи депутата місцевої ради, ревізора, контролера, члена комісії тощо). Таким чином, службовими особами визнаються особи, які виконують функції від імені держави або державного, підприємства, установи, організації, в якому вони працюють, а також особи, які виконують такі повноваження від імені юридичної особи, заснованої на інших формах власності. За корупційні діяння відповідальність наступає лише для тих осіб, які виконують функції службових від імені держави. Таким чином, ідея поділу служби на приватну й публічну, характерна для кримінального законодавства Італії, Німеччини, Польщі, знайшла своє закріплення у Кримінальному кодексі України при приведенні національного законодавства до європейських стандартів. Чіткий поділ сфери державних і приватних інтересів дозволяє виділити головну ознаку службової особи — здійснення публічної служби, обмеженої рамками державних, муніципальних органів та установ або органів та установ інших форм власності.