Каталог статей 0

КОРУПЦІЙНІ ДІЯННЯ В СИСТЕМІ ДЕТЕРМІНАНТ СУЧАСНИХ НАСИЛЬНИЦЬКИХ ЗЛОЧИНІВ

У будь-якій країні політичній і правлячій еліті, державним посадовим особам різних рівнів «доступні» всі існуючі форми злочинної поведінки. Але коли говорять, що «політика — брудна справа» або «влада псує людей», насамперед передбачається функціональна аморальність, протиправність або кримінальність посадових осіб.

Аналіз боротьби з корупцією в Україні свідчить про дуже великий розрив між задекларованими принципами рівності всіх громадян перед законом і реальною практикою притягнення до кримінальної відповідальності. При цьому спостерігається значне наближення кримінально-правового контролю в таких напрямах: а) від злочинної влади, інтелекту та багатства до злочинів бідності, примітивізму і слабко адаптованих суб’єктів, б) від злочинів правлячої чиновницької еліти до злочинів, вчинених керованим нею народом. Розмір зазначених деформацій свідчить про масштаби національного лицемірства в країні. Україна не є країною, в якій це виявляється найбільш яскраво. В інших країнах світу ситуація схожа; в Італії, Франції, Німеччині, США та інших країнах, які називають себе демократичними, масштаби корумпованості влади такі ж, лише проявляються по-іншому. Корупція, її масштаби, специфіка та динаміка — результат загальних політичних, соціальних і економічних проблем будь-якої країни. Корупція завжди збільшувалася, коли кожна із зазначених країн перебувала у стадії модернізації. Єдине, що відрізняє українську корупцію, — це те, що як самостійна держава Україна себе лише декларує, але, як і 30, 70, 100 і більше років тому, продовжує сподіватися на когось, хто зможе допомогти. За часів перебування у складі Російської імперії сподівалися на «доброго царя», за часів радянської влади — на Москву, тепер  на Євросоюз.

Але історія нічому Україну та її уряди так і не навчила. Не можна отримати допомогу чи підтримку з боку іншої країни і не заплатити за це. Ситуація, яка спостерігається в Україні останні 8-10 років, свідчить про те, що будь-хто може цілком безкарно втручатися в особисті справи країни, впливати на окремих представників її влади, опозиції, представників бізнесу. Наша країна переживає зараз не просто модернізацію, а докорінний злам суспільних, державних та економічних основ. Тому не дивно, що вона легко піддається загальним закономірностям розвитку, у тому числі й негативним.

В умовах, коли держава перебуває на грані духовного й фінансового банкрутства, посилення корупції призводить до подальшого ослаблення інституту державної влади, скептичного ставлення до неї з боку громадян, формує в населення соціальну пасивність та деморалізує суспільство в цілому. Усе це призводить до збудження агресивності в суспільстві, серед окремих його ланок та категорій осіб. Сучасна українська криза — це криза відносин народу країни та влади.

Агресія виявляється на всіх рівнях суспільного життя і не отримує належної правової відсічі та оцінки. Прояви агресії серед депутатів Верховної Ради України, обласних та місцевих рад — явище уже буденне. За весь час функціонування українського парламенту жоден із депутатів не був притягнутий до адміністративної чи кримінальної відповідальності за провокації в залі засідань Верховної Ради України, за побиття опонентів, представників інших політичних сил. Такий підхід «законодавців» до самих себе є прямою причиною того, що останніми роками в Україні гостро постала проблема попередження насильницьких злочинів. Зростають показники кримінально караного насильства у дозвільно-побутовій сфері та серійних злочинів: умисних вбивств (як з корисливою метою, так і без такої), заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, розбійних нападів, викрадення людей, зґвалтувань, проявів насильства при розв’язанні політичних суперечностей, нападів і побиття політичних опонентів на вулицях наших міст тощо. Так, у 1972 р. було виявлено 1572 умисних вбивств та замахів, у 1980 р. — 2378, у 1990 р. — 2823, у 2000 р. — 4806, у 2010 р. — 2360, у 2011 р. — 2506; умисних заподіянь тяжких тілесних ушкоджень: у 1972 р. — 2218, у 1980 р. — 4205, у 1990 р. — 6673, у 2000 р.- 6852, у 2010 р. — 3777, у 2011 р. — 3441; зґвалтувань та замахів: у 1972 р. — 1564, у 1980 р. — 2535, у 1990 р. — 2661, у 2000 р. — 1151, у 2010 р. — 635, у

2011 р. — 630; хуліганство: у 1972 р. — 20999, у 1980 р. — 20190, у 1990 р. — 18868, у 2000 р. — 23360, у 2010 р. — 9207, у 2011 р. — 8866. Що стосується обліку фактів насильства за політичними, расовими, екстремістськими чи релігійними мотивами, то такого в Україні не ведеться, тому підрахувати кількісні показники таких випадків неможливо.

Жодне із гучних замовних вбивств за останні 10-20 років не було розкрито. Проблема насильства, на наш погляд, є найбільш гострою та злиденною у сучасному українському суспільстві. Насильницька злочинність являє собою не тільки сукупність насильницьких злочинів, а й становить загрозу національній безпеці держави і конституційним правам громадян, які все більше побоюються за своє життя та здоров’я.

Ми часто згадуємо, що Конституцією України проголошено право кожного громадянина на життя, охорону здоров’я, гідність особи, свободу та особисту недоторканність, а також недоторканність приватного життя (ст. 3, 27, 29 Конституції), при цьому у законодавстві закріплено, що інші права та свободи людини належать кожному від народження. Завданнями чинного Кримінального кодексу України є охорона прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, а також запобігання злочинів (ст. 1 КК). Таким чином, законодавцем визнаний пріоритет охорони найбільш цінного об’єкта кримінально-правової охорони — людини.

Але що спостерігається у нашому суспільстві? Випадки агресивної та жорстокої поведінки з боку чиновників та депутатів стають надбанням громадськості, але притягнення винних до відповідальності відсутнє. Причиною відсутності реакції з боку правоохоронців є міцні корупційні зв’язки винуватців, наявність депутатської недоторканності і небажання політичної сили, до якої вони належать, позбавляти таку особу депутатського мандату (знову ж таки внаслідок корупційних зв’язків). Насильство з боку правоохоронців щодо «невинних жертв» настільки яскраво описується в ЗМІ, що виникає бажання повернутися у середньовіччя і відновити застосування смертної кари. Але чомусь жоден із представників прес-служби МВС України не виступив із заявою, що в ЗМІ була подана неправдива чи неповна інформація про дії правоохоронців, жоден із заступників міністра за напрямком не намагався захистити своїх підлеглих чи розібратися в ситуації, що склалася.

На працівників правоохоронних органів, і особливо на органи внутрішніх справ, намагаються «навішати всіх собак», звинуватити в усіх смертних гріхах. Так, кожен повинен відповідати за свої негативні вчинки, а працівники правоохоронних структур — найбільш суворо, оскільки на них покладається обов’язок захищати суспільство і кожного його громадянина від протиправних посягань. Але хто ж захистить самого правоохоронця від свавілля з боку начальників, обов’язку поповнювати благодійні фонди та недобросовісних громадян, які провокують на силові дії? Захисту можна шукати лише у своїх близьких: членів родини, колег, друзів. А як можна вимагати від правоохоронця дотримання законності при здійсненні своїх оперативно-службових завдань, коли безпосередні керівники ставлять завідомо злочинні завдання (наприклад, виявити певну кількість порушників правил дорожнього руху, випадків незаконного зберігання зброї, порушення правил торгівлі, організованих груп тощо і при цьому перед святами принести певну суму до благодійного фонду). Про це замовчується, але це реалії сьогодення, буденної діяльності правоохоронних органів.

Так, ми говоримо, що правоохоронцем може бути лише особа, яка має підвищене почуття справедливості, найбільш освічена та порядна. Це так. Але як бути із тим, що в тих умовах, що склалися зараз у правоохоронній системі, кожен працівник вимушений іти свідомо на порушення закону, оскільки не можна працювати чесно, законно і бути шанованим начальством.

Якщо підбити підсумки дослідженню детермінант насильницької злочинності в Україні за останні 30-40 років, то можна визначити такі:

1) постійне зростання рівня агресії та насильства у світі та в суспільстві в цілому;

2) відсутність належної реакції на факти насильницької поведінки з боку правоохоронних органів та суду стосовно чиновників вищого рівня;

3) наявність належної законодавчої бази, але неспрацьовування механізму її реалізації;

4) зростання напруження в суспільстві, що активно підігрівається силами опозиції щодо чинної влади, і особливо — щодо правоохоронних структур;

5) недовіра населення та самих правоохоронців у силу та дієвість закону;

6) наявність у керівництві правоохоронними органами дилетантів (осіб, які не знають специфіки служби, не мають відповідної спеціальної фахової освіти, які не усвідомлюють хибності своїх розпоряджень внаслідок попередніх двох факторів).

Названі нами фактори складають ланцюг, і кожна наступна його ланка безпосередньо і обов’язково пов’язана із попередньою і наступною, є слідством попередньої причини і причиною наступної.