Каталог статей 0

ЕЛІТА І ДЕМОКРАТІЯ

Термін «еліта» веде своє походження від лат. eligеге і франц. еlitе — «найкращий, добірний, обраний». Починаючи з XVII століття він вживався для позначення товарів найвищої якості, а потім і для іменування «обраних людей», перш за все вищої знаті, а також привілейованих військовослужбовців. У філософському словнику, виданому в Лейпцигу в 1965 р., наголошується, що поняття «еліта» виникло у військовій галузі і служить і понині для характеристики видатних військових керівників. В Англії, як свідчить Оксфордський словник 1823 р., цей термін став застосовуватися до вищих соціальних груп в системі соціальної ієрархії.

Сучасні трактування еліти можна об’єднати в два основних підходи: ціннісний та структурно-функціональний. Прихильники першого підходу пояснюють існування еліти якимись «перевагами» (насамперед інтелектуальними, моральними і т.д.) одних людей над іншими, другого — винятковою важливістю функцій управління, які детермінують винятковість ролі людей, що виконують ці функції. Так, тісно пов’язаний зі структурно-функціональним інституційний підхід, широко поширений в сучасній західній соціології, трактує еліту як групу осіб, які займають керівні позиції у найважливіших соціальних інститутах — урядових, економічних, військових, культурних.

Зважаючи на уразливість аксіологічного підходу нині більшість елітаристів розглядають еліту як групу осіб, що стоять при владі, безвідносно до моральних якостей самих цих осіб.

Під політичною елітою розуміють правлячий клас суспільства, який складається з осіб, які приймають рішення загальнодержавного значення.

Яку роль відіграє еліта в суспільстві? Чи сумісні поняття «еліта» і «демократія»?

Основоположники елітарної теорії — В.Парето, Г.Моска, Р.Михельс — однаково були переконані в тому, що суспільством на всіх етапах цивілізації управляє нечисленна правляча меншість. Поділ суспільства на нечисленний правлячий клас і політично інертну масу вони вважали законом соціальної еволюції.

На думку сучасних елітаристів, у сьогодняшній демократії є фактично влада еліти. Говорити про те, що суспільство здатне функціонувати без еліти, на думку американського елітариста Г.Меджіда, можна тільки з метою політичної демагогії. Демократія відрізняється від інших політичних систем не відсутністю еліти, а лише її складом, способом рекрутування і мобільністю еліти.

Неможливість демократії як правління народу доводиться елітаристськими посиланнями на «некомпетентність» мас і їх «прагнення поклонятися лідерам». На думку французького соціолога Р.Жілуена, демократія існує на «помилковій ідеї», що політика — легка річ, доступна масам. Народ, на думку елітаристів, це «натовп», мислення якого «спрощений», «стереотипний», маси схильні до магії слів, вони завжди жертви інструменту навіювання, що знаходиться в руках еліти. Тому, згідно переконань елітаристів, демократія як правління народу не тільки неможлива, але і небажана.

У 30-40 рр.. 20 століття робляться спроби поєднати елітаризм з демократією. Однією з перших стала концепція «демократичного елітаризму», запропонована Дж. Шумпетером і К.Маннгейм. Шумпетер закликав відмовитися від розуміння демократії як «правління народу» і трактувати її як «уряд , схвалений народом». Політичний процес в цьому випадку постає як конкуренція еліт за позиції влади і за голоси виборців, вплив же мас на політику обмежується вибором між конкуруючими елітами.

У США ліберальний варіант елітаризму розвивався школою Г. Лассуела. Він стверджує, що еліта сучасного буржуазного суспільства на відміну від попередніх типів еліт має знання і вміння керувати і тому більш підходить для керівництва сучасним складним і диференційованим громадським механізмом, ніж закрита аристократична каста.

Таким чином, елітаристи переконані, що сучасними демократичними суспільствами реально керує еліта.